ЛЮДЯМ НА РАДІСТЬ
Івана Михайловича Стефанюка часто можна побачити на Гуцульських фестивалях, церковних та світських святкуваннях, вічах в автентичному гуцульському одязі, зібраному з великою ретельністю. Своїм обліком він пропагує істинне гуцульське мистецтво, шанобливе ставлення до народних строїв.
В красі довколишніх смерек і буків, дзвінких гірських потоків та зелених полонин черпає І.Стефанюк снагу до життя і творчості. Його працездатності можна щиро позаздрити. Не кожній людині в такому віці вдається зберегти таку невсипущу енергію, світлу пам’ять та оптимізм. Щирий і безпосередній в спілкуванні, має широке коло шанувальників як у Львові, так і в Києві , а навіть у далекому Чікаго. Духовну окриленість цей микуличинець бере з любові до Гуцульщини, насамперед до історії та культури.
Стефанюк Іван – Василь Михайлович, народився 15 лютого 1928 року в селі Микуличині в працьовитій гуцульській родині. Батько, Михайло Федорович (1900 – 1940 рр.) січовий стрілець, активний член “Просвіти”, музикант (грав на цимбалах), розбудив в дитячій душі свого сина глибокий патріотизм. На жаль, в далекому 1940 році батько помер від запалення легень – ефективної медичної допомоги в той час годі було дочекатись.
Його вітчимом став Вередюк Юрій Онуфрійович (1894 – 1948 рр.), сусід, який володів секретами ковальства, стельмаства, боднарства та лимарства. Допитливий підліток Іванко пильно спостерігав за процесом виготовлення постолів і усе переймав із творчого доробку вітчима, однак, йому довелося тільки виконувати операції з тиснення шкіри, оздоблювати постоли.
В 1944 році поріг їхньої хати переступили угорський офіцер з тлумачем. Слава про неперевершеного майстра виробів зі шкіри Ю. Вередюка дійшла й до чужинців, які окупували село. Отож офіцер, чекаючи відпустки, хотів привезти своїм близьким майстерно виготовлені гуцульські постоли.З а цю роботу в голодний воєнний рік обіцяв п’ять кілограмів цукру і десять кілограмів петльованої муки. А коли замовлення було прийнято – вітчим зліг (загострення виразкової хвороби шлунку). І тоді самотужки вперше в житті постоли виготовив 16 літній юнак. Його виробам притаманна вишуканість силуету, чіткий орнаментальний візерунок, самобутній стиль. Все це прийшло з часом. Здається, що те взуття не для щоденного вжитку, а як витвір мистецтва – для музейної експозиції.
Має Іван Михайлович і свої таємниці вичинення шкіри. Частково він почерпнув цю методику з давніх часописів – “Нового часу” та “Золотого колосу”, де пропагувався досвід майстрів з Болехова. Шкіру добре вимочують у воді, потім занурюють в густе гашене вапно, щоб відстала шерсть. Заготовлену в травні кору з молодої смереки висушують, дроблять і готують міцний розчин у дерев’яній бочці без цвяхів. Сюди занурюють шкіру для видублювання. Розчин міняють 8 – 10 разів. Потім замішують просолене житнє тісто, яким намащують зворотню сторону шкіри, згортають в рулон і опускають в теплий розчин кори. Завершальний етап – шкіру розтягують, прибивають цвяхами і вона висихає в затінку.
Мистецтво виробів з шкіри було своєрідним, “хоббі” Івана Михайловича, а інколи і життєвою необхідністю. Довгі роки цій роботі можна було віддатися тільки у вільний від основної роботи час. Після завершення середньої школи в Делятині, в 1952 році він пішов працювати обліковцем на залізницю, в 1954 році – в лісову промисловість, де пропрацював 25 років. А потім були роки праці завгоспом в Микуличинській школі – інтернаті.
З часом зростала майстерність, розширювався асортимент виробів із шкіри. Це окрім постолів, - череси, дзюбеньки, табівки. Всі вони в міру декоровані рослинним та геометричним орнаментом. І. Стефанюк використовує тиснення, контурну різьбу, кольорову підкладку (як правило, чорну). Розглядаючи орнаментику, знаходимо елементи стилізованих “листочків”, “ромашок”, “хрестиків”, а також “дерева життя”. Все це лаконічно і виразно символізує квітучі гірські полонини, служить оберегами, характерними для Гуцульщини.
В арсеналі майстра ще саморобні інструменти вітчима, а також багато їх зроблено власноруч. “Такого придбати ніде”, - констатує він.
Іван Михайлович Стефанюк здобув заслужену славу у поціновувачів народного мистецтва. Його доля сповнена безнастанним пошуком, великим працелюбством. А ще цей з діда – прадіда микуличинець, радіє, що на зміну уніфікації промислового виробництва повертається зацікавленість народними ремеслами, йде пошук національних коренів в тематиці, орнаментиці, кольористиці ужиткового мистецтва.
