До історії монастиря Сестер Служебниць
В Микуличині
Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, головний осідок яких на початку XX століття був у Львові на вулиці Сикстуській, провінційний - в Станіславі на вулиці Перацького, з ініціативи єпископа Григорія Хомишина оселились на Гуцульщині в селі Микуличин, Надвірнянського повіту. Вони прийшли з Кристинопільського монастиря, який був заснований в 1905 році. В 1927 році в Микуличині неподалік залізничного вокзалу був збудований трьохповерховий цегляний будинок, в якому розмістилися Сестри Служебниці. Своє основне призначення вони вбачали в опікунстві та вихованні відповідно до Христової науки дітей з бідних гуцульських родин та сиріт, допомозі матеріальній та духовній жителям Микуличина та довколішніх сіл. Сестри Служебниці також надавали медичну допомогу жителям с. Микуличина.
Настоятелькою монастиря свого часу була Пастернак Юлія - Анастасія (1894 р.н.) , уроженка с. В'язівці Бучацького повіту Тернопільської області. В 1915 році вона стала черницею і прийняла ім'я "Сoтра". Діставши батьківське благословення та посаг, ця добра черниця за власний кошт купила в місцевих газдів Німчуків
Генеральна насоятелька Сестер Служебниць - мати Вероніка, згадуючи про ті роки, писала 15 квітня 1953 року з Риму: "В Микуличині, в гуцульських горах було побудовано імпозантний трьохповерховий мурований санаторій для хворих Сестер та три інші дерев'яні вілли для світських літників, які щорічно користали з карпатського цілющого повітря і набирали сили для дальшої праці".
Часто відвідував монастир - захоронок Сестер Служебниць єпископ Станіславський Григорій Хомишин, за сприянням якого будували в цілому краї школи, захоронки, сиротниці, церкви та народні так звані інституції для громадсько - просвітницьких потреб галичан. Малі діти якими опікувалися Сестри Служебниці, в захоронках, називали любязно єпископа святим Миколаєм, який приходить до дітей з подарунками не лише взимку в грудні, а частіше, коли має нагоду побувати в Микуличині. Кир Хомишин любив дітей, радів і вірив, що з тієї гуцульської малечі виростуть добрі люди і щирі християни Греко - Католицького обряду, які будуть шанувати і любити рідну Церкву та український народ.
В дерев'яних віллах, які належали монастирю, в літній сезон відпочивали священики з цілої Галичини, студенти Станіславської духовної семінарії та світські знані діячі. Це засвідчує про велику популярність цього райського куточку Микуличина в тодішні часи.
Микуличинці, зокрема знаний господар виробів зі шкіри Стефанюк Іван - Василь, син Михайла, пригадує в розмові зі мною ще одного славного чоловіка - отця Авксентія Бойчука, професора, доктора пасторального богослов'я і крилошанина Капітули, довоєнного ректора Станіславської духовної семінарії, який часто навідувався в Микуличин. Великою приязню він запам'ятався микуличинцям, цікавився народними умільцями, любив вислуховувати різні житейські історії з життя горян, давав простим людям різні поради, настанови, закликав до моральності, до виховання дітей у християнському дусі. Добродій Стефанюк зберігає, як пам'ятну реліквію, світлину з 1937 року, на якій серед сімох Сестер Служебниць і двадцяти одної дитини - вихованців захоронки бачимо отця Авксентія Бойчука та владику Григорія Хомишина.
Отець Монс. П. Мельничук в одному з часописів в США писав, що в Микуличині "Кир" Хомишин побудував прекрасну каплицю. В середині каплиці всі обруси вишивані, престоли, ліхтарі та все інше були різьблені. Тут був неначе музей краси штуки і української культури, бо з різних околиць, не лише Польщі, але й з інших країн, приїздили, щоб побачити красу вишиванок і різьб.
Під час Другої світової війни в 1942 році Гуцульщину, як і всю Галичину, охопив голод. Владика Хомишин звернувся до священиків Поділля з проханям допомогти потребуючим хлібом. Допомога подолян врятувала багатьох гуцулів і їхніх дітей від голодної смерті. Сестри Служебниці роздавали бідним микуличинцям пакунки з продуктами, щодня варили якусь поживну їжу, здебільшого кулешу з кукурудзяного борошна, за якою люди стояли ланцюжом - чергою і відразу споживали.
В наслідок військових дій на теренах Карпат в 1944 році і небезпечних для життя обставин монахині на деякий час змушені були покинути монастир і все господарство. Повернувшись, вони з нажитого для господарювання добра нічого не застали, а до того ж солдати - червоноармійці та представники радянської влади дивилися на них вороже. На допомогу черницям прийшли микуличинці, котрі позносили для сестер найнеобхідніші речі.
З архівного опису в ІФОДА дізнаємося, що станом на 1 квітня 1946 року на господарстві монастиря було лише чотири курки, все інше зникло, мовби нічого в монастирі Сестер Служебниць не було. Це красномовно говорило про "нові порядки" нової, уже комуністичної влади, особливо її ставлення до віруючих і греко - католиі#*сш зокрема.
Ще недавно славний на цілу Галичину монастир своїми благодійними ділами перестав існувати, а згодом був остаточно ліквідований владою.
Варто нам пам'ятати про окремих сестер - подвижниць Микуличинського монастиря. Настоятелькою була Мацієвич Броніслава, сестра "Єлисея", 1891 р.н., уроженка м. Бережан Тернопільської області, час вступу в монастир - 1910 рік. Збереглися відомості ще про двох сестер: Маєрську Марію - сестру "Ювеналію", 1910 р.н., народилася в с. Щирці, Львівської області, час вступу в монастир - 1930 рік. І Дацьків Ольгу - сестру "Віру", 1905 р.н., уроженку с. Клюсі, Кристопільського повіту, Львівської області.
А доля споруди колишнього монастиря така: будинок був переданий місцевій школі - інтернату. Блюзнірськи були знищені каплиця з усім релігійним реквізитом, хрести, тощо. Владою продовж десятиліть велася активна антирелігійна пропаганда усіма можливими засобами, віруючі переслідувалися , а сама Греко - Католицька Церква змушена була діяти у підпіллі. З визнанням у 1989 році ще радянською владою УГКЦ розпочався новий життєтворний період Христової Церкви, але монастир, на жаль, не був відроджений.
Світлана Флис, старший науковий працівник Яремчанського філіалу Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. 30.05.2007 року.
